В своїй сім`ї Наталія була однією дитиною. Як і її мама у своїй. Ніяких традицій великої рідні. І раптом у самої – чотирнадцятеро. Сьогодні у Наталії Анатоліївни Шинкаренко і Павла Івановича Веремієнка 4 власних біологічних дітей, одна — всиновлена і 8 діток під опікою. Один син загинув на війні, захищаючи від російської агресії небо Харківщини.
Створити велику родину – спільне рішення подружжя, виношене роками спільного життя. Кожна нова дитина не зупиняла, а надихала на чергове поповнення. І війна тільки посилювала бажання давати осиротілим дітям сімейне тепло.
Наталя народилася і виросла в Тростянці. В першому шлюбі народилися два старших сина. Вона сама продовжувала їх виховувати. Згодом в її житті з’явилася нова опора – вона зустріла Павла. Вірного й надійного чоловіка, поруч із яким почувалася як за кам’яною стіною.
Через деякий час в сім’ї народився третій довгоочікуваний син.
Брати не переставали мріяти про сестричку. Цю мрію поділяли й батьки. Тому звістку про четверту вагітність за два роки родина зустріла з великою радістю.
Але то знову був хлопчик. Ні краплі розчарування, тільки радість від поповнення. Але з побажаннями від синів на майбутнє: “Хочемо сестричку”.
Саме тоді Павло вперше сказав слова, які згодом стали пророчими: “А давайте ми її удочеримо?”. Спочатку цю пропозицію сприйняли з усмішкою. Згодом сімейні розмови перейшли до запитань про заклади для дітей сиріт та позбавлених батьківського піклування.
Остаточно на рішення прийняти в родину дитину вплинула розмова Наталії із сином Ігорем. Це був 2014 рік – перший рік російської агресії проти України. Тоді Ігор вже служив за контрактом у ЗСУ й деякий час перебував на Донбасі, де тривали бойові дії.
Одного разу він зателефонував матері й розповів, як їхній підрозділ допомагав евакуйовувати дитячий будинок на Донеччині.
— Мамо, у нас є ти. А в тих дітей немає нікого. Всім хочеться родинного тепла, материнської ласки, батьківської уваги. Я хотів би такої сестрички, – згадує ту розмову Наталія.
Після цього розмови в родині змінилися на конкретні плани. На сімейній раді вирішили: якщо всиновлювати, то дівчинку з Донбасу – краю, де війна вже ламала дитячі долі. Почали готуватися: зібрали необхідні документи і стали кандидатами в усиновлювачі. Дзвонили та шукали скрізь…
Через дев’ять місяців Наталія вперше зустрілася зі своєю майбутньою донькою Анастасією в будинку дитини. Дівчинці ще не було й року.
Вона була слабенька, зовсім крихітна. Лежала в ізоляторі, хворіла й часто плакала. Ось вона, моя довгоочікувана донька! Від щастя я стрибала чи не до стелі, — розповідає Наталія.
То був вересень 2015 року. Додому вони поверталися вже рідними. За вікном пропливала охоплена війною Донеччина: зруйновані будинки, військові зі зброєю, підірвані мости, понтонні переправи.
З перших днів війна увійшла в родину Павла і Наталії. Обидва їх старші сини вивчились у вищих навчальних закладах та взялися до зброї в лавах ЗСУ. Але військова служба ніколи не ставала перешкодою для спілкування з родиною. Батьки завжди радилися з синами перед ухваленням важливих сімейних рішень. Особливо тих, що стосувалися поповнення родини.
Ми не уявляємо, як, викохавши й виростивши дитину, ти мусиш нею з кимось «ділитися», — образно, але зрозуміло пояснює Павло Веремієнко.
Рік прожили вп’ятьох. Вирішили – замало. Так додалася ще одна дівчинка — Варвара. Тоді їй було дванадцять. Найбільше батьків вразило, що дитина не знала деяких елементарних речей. Насправді ж дівчинка виявилася дуже талановитою – середню школу закінчила майже на відмінно, вступила до Харківського національного університету Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після закінчення навчання, як і старші брати, вона долучилася до ЗСУ. Зараз несе службу на позиціях ППО.
У травні 2017 року в родині з’явилася Марина — родом із Луганщини. Після евакуації вона перебувала в дитячому будинку іншої області. Саме звідти дівчинка була прийнята в сім’ю. Сім’я раділа появі ще однієї доньки.
Не минуло й року, як родина поповнилася ще однією дитиною – дев’ятирічною Софійкою. Тут вона закінчила школу із золотою медаллю, а зараз навчається в Одеському національному університеті імені Мечникова на кафедрі іспанської філології.
Минув рік. Родині запропонували прийняти до себе трьох діток з сімейної групи.
Поговорили на сімейній раді і вирішили — беремо.
Старші діти підростали й залишали родинний дім: одні їхали навчатися, інші створювали власні сім’ї. Коли Варвара поїхала на навчання, Софійка залишилася серед значно молодших братиків і сестричок. Тоді вона дедалі частіше почала говорити мамі:
— Як було б добре, якби в мене була сестра-ровесниця.
Знову почалися родинні ради: “Приймати чи ні?”. Питали і старших, і менших, чи не проти вони, що про це думає тато. Коли всі підтримали цю ідею, вирішили прийняти в родину ще одну дитину. На їхньому життєвому шляху зустрілись два рідних братика.
Але далі почалася бюрократична тяганина: то якихось документів не вистачало, то довідка вже втратила чинність, то житлової площі було замало для такої великої родини. Тож довелося не лише доопрацьовувати документи, а й шукати новий, просторіший будинок.
Усе це тривало з 2019-го до початку 2022-го року. За цей час хлопчики встигли познайомитися з майбутніми братами й сестрами. Наталію і Павла вже називали мамою й татом. Заради того, щоб забрати дітей у родину, їм довелося відмовитися від мрії про новий просторий автомобіль, на який вони збирали гроші, і залізти в борги, щоб купити більший будинок.
Переїхавши до двоповерхового, ще не до кінця добудованого будинку в Нескучанському мікрорайоні й справивши новосілля, родина нарешті забрала до себе двох братиків. Сталося це за два тижня до початку повномасштабної війни. Уже з першого її дня Тростянець опинився під російською окупацією.
…Сьогодні такої великої родини за кількістю дітей у Тростянецькій громаді більше немає – 13 дітей, із яких дев’ятеро ще ходять до школи. Від держави вони не отримують жодної додаткової допомоги – лише державна допомога на дітей.
Є в родині й діти, які потребують додаткової підтримки. Двоє – з особливими освітніми потребами та одна з них – дитина з інвалідністю.
— Довелося освоїти не тільки спеціальності кухаря, вихователя, прачки, а й доктора. Одній укол в руку треба зробити, іншій в живіт чи ногу. Тут і я, і мої діти вже чітко знають свої «медичні» графіки і буває нагадують мені, коли я закручусь, — каже мама.
Інколи великій родині допомагають громадські організації. Зокрема, в цьому році грошову допомогу в розмірі 8991 грн. надала громадська спілка “Ліга Сильних”. Ці кошти родина спрямує на потреби дітей, зокрема дітей з інвалідністю. Але така сума все одно не закриває всіх потреб родини.
Втім, попри проблеми, членам цієї великої родини їхнє життя подобається. Бо живуть у любові серед дітей, повазі до батьків, реально дивляться на життя і більше покладаються на себе.
— Коли ми переїжджали в новий будинок, один з синів сказав: “Мамо, де б ми не були, де б ви не жили, на тій чи іншій вулиці чи в якомусь будинку, знайте, що наша оселя — це ви з татом, це всі ми — наша родина, яка є нашою спільною цінністю”.
Цей текст створено у межах проєкту “Safe: допомога і підтримка для всіх”. Цей проєкт реалізовує “Ліга Сильних” за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини та за координації Help – Hilfe zur Selbsthilfe і Програми локалізації Help.
Автор: Павло Зленко.