«Ліга сильних» долучилася до заяви проти публікації вразливих фото людей з інвалідністю та дітей

ГС «Ліга сильних» приєдналася до спільної заяви, ініційованої ГО «Бачити серцем», щодо неприпустимості використання вразливих фотографій людей з інвалідністю та дітей у публічній комунікації. Учасники закликають благодійні фонди, волонтерів і медіа відмовитися від такої практики через ризики для приватності та гідності. 

До ініціативи також долучилися ГО «Відчуй», «Чернівецьке об’єднання “Захист”», «Майстерня Мрії», «Група активної реабілітації», «Видимі», «Родина для осіб з інвалідністю» та громадські діячки.

Громадські організації й діячі закликають волонтерів, благодійні фонди й інші організації не використовувати вразливі фото дітей і дорослих людей з інвалідністю у соцмережах для своєї звітності. Вразливі фото — це зображення, які показують людей у моменти слабкості, інтимності, у безпорадному стані. Вони можуть включати оголені чи напівоголені фото людей, фотографії у житлі, яке демонструє незахищений соціальний статус родини, зображення з акцентом на діагнозі. Такі знімки можуть нести дітям й дорослим людям з інвалідністю загрозу. Керівники громадських організацій пояснюють чому.   

Дарʼя Кукуріка, виконавча директорка «Ліги сильних»

Коли ми розповідаємо історії людей з інвалідністю і говоримо про свою роботу, важливо пам’ятати про два виміри. Перший — це історія конкретної людини. Ми маємо думати про те, як обраний нами спосіб подачі вплине на її сприйняття в суспільстві, в якому вона живе, і чи буде ця людина представлена гідно, з повагою до її досвіду та особистості.

Другий вимір — це ширший суспільний наратив, який ми формуємо. Якщо організації знову і знову показують людей з інвалідністю лише на фото з гуманітарними наборами чи пачками підгузків у руках, то саме таке уявлення і закріплюється в суспільстві: не про рівність, не про суб’єктність, а про жалість і сприйняття виключно через потребу в допомозі.

Це проблема, тому що саме такий підхід досі багато в чому домінує. Натомість дуже важливо бачити людей з інвалідністю не лише як отримувачів допомоги, а як людей зі своїми талантами, сильними сторонами, викликами, характером, досвідом і роллю в суспільстві. Важливо показувати їх як цілісних, багатогранних особистостей, а їхні історії — ширше, ніж лише в контексті підтримки, яку їм хтось надає.

Лише тоді наша комунікація буде не просто звітуванням про зроблене, а стратегічною роботою, яка реально впливає на зміну суспільного сприйняття. 

Олеся Яскевич, керівниця ГО «Бачити серцем»:

Кожна дитина, незалежно від стану здоров’я, має право на приватність, гідність і контроль над власним образом. Діти, а часом і дорослі люди з інвалідністю, не можуть дати усвідомленої згоди на публікацію своїх фотографій, особливо тих, що показують їхні медичні стани, процедури чи вразливі моменти. Публікуючи такі зображення, організації/фонди/ініціативи фактично перетворюють людину на інструмент комунікації, а не визнають її повноцінним суб’єктом прав.

Фотографії, що акцентують на фізичних особливостях, стражданні чи «подоланні труднощів», формують у суспільстві викривлений образ людей з інвалідністю. Для дитини це може мати довготривалі наслідки: коли вона виросте й знайде ці зображення в інтернеті, вона може відчути сором, порушення особистих меж і відчуття, що її вразливість була виставлена напоказ без її дозволу.

Контент, розміщений у соцмережах, поширюється непередбачувано. Фотографії дітей з інвалідністю можуть:

• потрапити до хижаків, які цілеспрямовано шукають вразливих дітей;
• бути вирвані з контексту і використані для дискримінації чи знущань;
• залишитися в мережі назавжди, навіть після видалення оригіналу;
• ідентифікувати дитину та її місцезнаходження через метадані чи геотеги.

Дар’я Герасимчук, CEO ГО «Відчуй»:

Дитина не може ставати інструментом звітності, навіть якщо йдеться про добрі наміри. Фото, зроблені у вразливому стані, з акцентом на болю, діагнозі чи безпорадності, порушують не лише приватність, а й гідність. Ми маємо пам’ятати: усе, що дорослі публікують сьогодні, залишиться з дитиною надовго — у її майбутньому, у її самоідентичності, у її відчутті безпеки. Етична комунікація починається там, де ми ставимо на перше місце не потребу показати свою роботу, а право дитини на повагу, захист і людське ставлення. Звітувати про допомогу можна без експлуатації вразливості — через зміст, результати, системність й історії, у центрі яких не жалість, а гідність.

Марія Нікітіна, голова правління ГО «Чернівецьке об’єднання “Захист”»: 

Жодна звітність не може виправдати порушення гідності дитини. Використання вразливих фото дітей з інвалідністю — це не про допомогу, а про експлуатацію. Діти не обирають, щоб про їхній стан знали сторонні люди. Сьогодні це «звіт», а через кілька років ця ж дитина/молода людина може зіткнутися з булінгом або іншими проявами приниження через ті самі фото, відео чи статті. Нам варто пам’ятати вже зараз, що ми маємо будувати комунікацію, яка захищає дитину, а не використовує її образ для своїх цілей.

Галина Штогрин, директорка з розвитку ГО «Майстерня Мрії»:

Практика публікувати або ні фото людей в ситуації вразливості йде від корпоративної культури. Культура завжди йде від цінностей. Але водночас вона і формує цінності: як свою роботу сприймає команда, як вас бачать партнери і, головне, як себе бачать люди, яким організація надає допомогу. Знеможеними прохачами чи тими, хто будує своє життя. 

Віталій Пчолкін, виконавчий директор ГО «Група активної реабілітації»

Зазначена проблема виходить далеко за межі захисту прав дітей — вона є критичною для всієї спільноти людей з інвалідністю, незалежно від віку. Оприлюднення вразливого контенту, що демонструє інтимні аспекти життя людей, наприклад, із ураженням спинного мозку, є фактом грубого порушення гідності та права на приватність.

Чому це неприпустимо:

• Порушення інтимності: процеси реабілітації, гігієнічні процедури чи медичні маніпуляції є глибоко особистими. Їхня публічна демонстрація — це не «прозорість» звітування, а пряма експлуатація вразливості людини.
• Стигматизація дорослих: дорослі люди з інвалідністю часто стають об’єктами для маніпулятивного фандрейзингу. Це позбавляє їх суб’єктності та закріплює в суспільстві образ «вічної жертви», що суперечить принципам незалежного життя.
• Незворотність цифрового сліду: будь-яке фото, що принижує гідність заради збору коштів, залишається в мережі назавжди. Це створює довгострокові ризики для репутації та психологічного стану людини. Наявність інвалідності не робить приватне життя публічним надбанням. Жодна благодійна мета не є виправданням для демонстрації безпорадності.

Олена Пшенична, керівниця ГО «Видимі»

Родини дітей чи дорослих осіб з інвалідністю, перебуваючи в скруті і стані гострої потреби та отримуючи допомогу від благодійників чи організацій, не завжди відчувають в собі сили, сміливість чи навіть усвідомлення свого права окреслити ті чи інші етичні межі для зображень і відео за своєї участі, або й узагалі відмовитися від публічного звітування. І саме тому ці етичні межі апріорі мають бути зашиті в комунікаційну рамку тих, хто цю допомогу надає. Це має бути виписано в комунікаційній політиці, донесено до відома всієї команди й за потреби артикульовано партнерам і донорам. 

Знаходити форми публічного звітування, в основі яких лежить людська гідність, — це завжди про довший шлях, про прояв десь навіть креативу, про необхідність аргументувати часом партнерам, але це єдино правильний шлях, якщо ми хочемо справді допомогти, а не нашкодити. Адже цифровий слід — це те, що, на жаль, не зникає після звітування і завершення проєктів, а залишається з дитиною, дорослою особою з інвалідністю та їхніми родинами назавжди. Ну і, власне, є дуже проста вправа-самоперевірка: роблячи і публікуючи таке фото чи відео, уявіть замість дитини чи дорослої особи з інвалідністю себе чи когось зі своїх близьких. Чи комфортно вам від цієї думки? Чи хотіли б ви, щоб таке ваше фото «гуляло» просторами соціальних мереж? Думаю, відповідь очевидна.  

Тетяна Шаповалова, голова правління ГО «Родина для осіб з інвалідністю»

Ми працюємо з людьми з інтелектуальними порушеннями — і дітьми, і дорослими. Щодня бачимо, наскільки крихкою є межа між згодою та неможливістю її висловити. Саме тому відповідальність лежить на тих, хто поруч і ухвалює рішення про публікацію.

Етична комунікація починається з поваги. З готовності зупинитися і не публікувати те, чого людина не змогла б обрати для себе сама. Бо фото у вразливому стані — це про момент довіри. І, водночас, про ризик перетворити цю вразливість на ресурс.

Ліна Дешвар, громадська діячка в сфері захисту прав дитини, захисниця прав дітей, які мають інтернатний досвід, і дітей з інвалідністю

У своїй роботі я спираюся на базові принципи сейфгардингу.

Перший — «не нашкодь». Будь-яка публікація має проходити простий тест: чи не підвищує це ризики для дитини — зараз або в майбутньому? Вразливі фото майже завжди ці ризики створюють: булінг, стигматизація, небажана увага, а іноді й небезпечні сценарії (педофілія).

Другий — гідність понад усе. Дитина — не товар і не інструмент звітності. Вона не існує для того, щоб «підтверджувати» чиюсь роботу своїм тілом, емоціями чи станом. Коли ми публікуємо вразливість, то ми знецінюємо особистість.

Третій — приватність та згода. Діти, особливо у вразливих ситуаціях, не можуть дати повноцінну усвідомлену згоду на публічність. А отже відповідальність повністю на дорослих. І ця відповідальність — захищати, а не показувати.

Професійна етика тут однозначна: якщо результат роботи неможливо показати без вразливості дитини — це питання до підходів, а не до «нестачі контенту» чи «а як звітувати». Етична робота вимірюється не тим, що ми показуємо, а тим, що ми свідомо не публікуємо.

Інна Мірошниченко, партнерка PRONIN&PARTNERS, правозахисниця дітей-сиріт, членкиня міжнародного правління SOS Children’s Village International та наглядової ради СОС Дитячі містечка Україна

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Так говорить Конституція України. Але що говорить практика? Чи є повагою до гідності і честі публікація, яка викликає жалість? Ні. Це абсолютно протилежні речі. Ми маємо формувати культуру, в якій бажання підтримувати йде не з жалості (а отже, порівняння — комусь гірше, ніж мені), а з відчуття єдності. Ми є опорою одне для одного. Особливо для дитини. 

На жаль, культивування демонстрації вразливості призводить до того, що кожне наступне фото, кожен наступний звіт стає все більш відвертим, все більше підкреслює страждання, аби спонукати людей донатити більше. Це фактично продаж болю.

Дитина не може сказати «ні», бо, можливо, навіть не усвідомлює, що вона має таке право. Батьки дитини вимушені продавати свій батьківський біль і біль дитини в обмін на можливість мати підтримку, без якої не вижити. І це сумно.