Упередження роботодавців, складні бюрократичні процедури, нестача гнучких умов праці та недоступна інфраструктура — серед ключових бар’єрів для людей з інвалідністю в Україні. Про це в ефірі «Українського радіо» 5 травня розповів керівник програм «Ліги Сильних» Богдан Кохан.
Бар’єри для людей з інвалідністю у працевлаштуванні
«Ліга Сильних» провела дослідження потреб у засобах до існування в умовах війни у 2025 році — в ньому взяли участь 1019 респондентів — і змогли виділити ключові барʼєри.
Перший і один із найпоширеніших — це упередження роботодавців. Вони часто бояться наймати людей з інвалідністю, бо не розуміють, як організувати роботу, які можуть виникнути складнощі та як їх вирішувати.
Другий бар’єр — низька поінформованість. Ідеться як про самих людей з інвалідністю, так і про їхні родини. Можливості для працевлаштування та навчання є, зокрема багато безкоштовних програм від громадських організацій, але люди часто про них не знають або не мають доступу до цієї інформації.
Окремо варто виділити психологічні бар’єри. Вони впливають на те, що люди з інвалідністю менш активно шукають роботу, не завжди вірять у свої можливості або не наважуються виходити на ринок праці.
Ще одна важлива проблема — нестача гнучких умов праці. Для багатьох людей критично важливими є адаптований графік або можливість працювати віддалено. Попри те, що після пандемії та в умовах війни віддалена робота стала більш поширеною, таких можливостей усе ще недостатньо.
І, звісно, залишаються фізичні та інфраструктурні бар’єри. Це недоступний транспорт, відсутність безбар’єрного середовища, перебої з електропостачанням, через які не працюють ліфти. Для більшості людей це незручність, але для людини, яка користується кріслом колісним, — це може бути повна неможливість вийти з дому.
Якщо говорити про соціальні бар’єри, то вони значною мірою пов’язані з роботодавцями. Часто вони не наймають людей з інвалідністю через страх додаткової відповідальності, нерозуміння, як правильно організувати роботу, і незнання законодавства — які права має людина і які обов’язки має бізнес.
Що можна вдіяти з цими бар’єрами?
Щоб системно вирішити ці бар’єри, потрібна модернізація законодавства. Зокрема, вже напрацьовуються зміни, які передбачають інтеграцію стимулів для бізнесу. Наприклад, Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права осіб з інвалідністю на працю» від 15.01.2026 пропонує запровадити цільові внески замість штрафів.
Ідея в тому, щоб бізнес не просто платив штрафи, а інвестував ці кошти у створення доступних робочих місць і програм підтримки. Бо штрафи сьогодні швидше демотивують, ніж стимулюють до працевлаштування людей з інвалідністю.
Держава вже має відповідні програми, але вони потребують розширення і спрощення. Наразі близько 60% роботодавців, які про них знають, вважають ці механізми неефективними.
Окремо варто говорити про бюрократичні бар’єри. Процедури — як для людей з інвалідністю, так і для роботодавців — залишаються складними і потребують спрощення. Це стосується, зокрема, оформлення статусу інвалідності та звітності для бізнесу.
Одним із рішень може стати цифровізація цих процесів. Запровадження зручних цифрових платформ дозволить автоматизувати багато процедур і значно зменшити навантаження на бізнес, що також сприятиме більшій готовності роботодавців наймати людей з інвалідністю.
Якщо говорити про умови праці, то це не лише про найм, а й про облаштування робочого місця — зокрема доступні санвузли, під’їзди до них і загальну інфраструктуру.
Ми вже бачимо позитивні приклади — зокрема великі мережі супермаркетів активно залучають людей з інвалідністю до роботи. Це поступово змінює ставлення в суспільстві: люди бачать цей досвід і сприймають його як норму.
Якщо говорити ширше про те, що ще потрібно зробити, то перш за все — розвінчувати міфи про те, що люди з інвалідністю є тягарем для бізнесу. Друге — вдосконалювати законодавство, робити його більш зрозумілим і сприятливим.
Ми живемо в одному суспільстві, і з огляду на війну кількість людей з інвалідністю зростає. Тому адаптація середовища і системи до цих змін — це вже не питання вибору, а необхідність.
Кожен день встановлюють нові пандуси — чому залишається проблема фізичних бар’єрів?
Пандуси начебто встановлюють, але часто вони небезпечні: занадто стрімкі, вузькі або просто непридатні для користування. Тобто формально доступність є, але фактично — ні.
В Україні існують державні будівельні норми (ДБН), які регулюють, як саме мають проєктуватися і встановлюватися такі елементи. Але проблема в тому, що їх не завжди дотримуються — інколи свідомо, інколи через брак знань.
Ми також бачимо прогалину в освіті: майбутні архітектори не отримують достатньо практичних знань про доступність.
«Зараз існує величезна проблема на рівні держави, на рівні громад, стосовно державних норм, ДБН, по яких мають архітектурні бюро проєктувати, а будівельні компанії потім монтувати, і виготовляти, і встановлювати ці пандуси, але, на жаль, частина з них не дотримується банальних правил. Вони [архітектори, будівельники – ред.] випускаються з неповними навиками і розумінням вимог безбар’єрності, хоча вони по законодавству зобов’язані це знати, розуміти і дотримуватись. Інколи свідомо не дотримуються, інколи несвідомо», — прокоментував в ефірі Богдан Кохан.
Саме тому важливо працювати одразу в кількох напрямках: навчати студентів, підсилювати знання фахівців і працювати з органами місцевого самоврядування. Ми, зокрема, допомагаємо громадам впроваджувати правильні рішення на практиці.
Водночас варто розуміти, що не всюди можна встановити пандус — особливо в старому житловому фонді. У таких випадках є альтернативи: наприклад, підйомники. Ми також працюємо над тим, щоб розширювати доступ до таких рішень для людей з інвалідністю, там, де такі рішення є найефективнішими.