Катя не любить гучних слів про силу — вона просто щодня обирає рухатися вперед. У свої 26 вона знає, як це — жити з бар’єрами і чужими поглядами, але її головна опора — це впертий позитив і бажання не зупинятися. Її історія — про маленькі перемоги, які насправді змінюють усе.
Катерина Дика з Івано-Франківська при знайомстві просить називати себе просто Катя. Їй 26 років. Молода дівчина за своє життя встигла трохи побачити Україну, світ, хоч і скромно наголошує, що яскраві події не часто стаються з нею. Від дитинства вона живе з дитячим церебральним паралічем і пересувається на кріслі колісному.
«Завжди, коли мене просять розказати про себе, ніколи не знаю, що говорити. Найбільше, з чим я себе асоціюю, або моя суперсила — щоденний позитив. Думаю, це заклали мені батьки. У дитинстві вони створювали довкола комфортні умови. Зараз позитив присутній у моєму житті, і я помічаю, що немає жодного дня, який би я прожила без усмішки. Навіть коли день невдалий чи немає настрою, я ловлю себе на думці, що усміхаюся», — каже дівчина.
Її історія — приклад, що поряд є чимало людей, які готові підтримати саме тоді, коли найбільш потрібно.
Прогулянки: «хочеться частіше виходити на вулицю»
Дівчина намагається бути активною коли є можливість: багато гуляє Івано-Франківськом, відвідує події про розширення прав і можливостей людей з інвалідністю, бере участь у проєктах та навчальних поїздках за кордон із супроводом. Для Каті такі подорожі є моментами особистої сміливості, хоч і не всюди простори є дружніми до кожного. Десь водовідвідні жолоби не накриті спеціальними решітками й перетворюються на пастки для коліс, а десь немає пандусів, що відповідають нормам доступності. Але цьогоріч викликом для неї стало саме крісло колісне, заміни якого вона дуже потребувала: старе розсипалося та було ремонтоване з десяток разів.
Каже, від держави могла очікувати хіба лікарняне або так зване пасивне, яке є важким. Тендітній Каті й так було непросто. Мріяла про активне.
Втілити мрію вдалося громадській спілці «Ліга Сильних» у рамках проєкту Empower Ukraine від громадської спілки «Ліга Сильних», придбавши для дівчини модель Küschall K-Series.
Воно легке та маневрене. Саме така модель дозволяє Каті бути мобільнішою, тоді як важке лікарняне практично могло позбавити можливості рухатися містом без сторонньої допомоги.
«Головою я розуміла, що мені його дають, але до кінця не вірила. Усвідомила, що воно таки моє, тільки коли вперше виїхала ним на вулицю».
Зараз вона вчиться користуватися обновою і розуміє, з ним їй буде легко. З усмішкою додає, що треба всього один раз крутнути, і їде набагато довше за попереднє.
«Тільки через це хочеться частіше виходити на вулицю».
За невеликий період, відколи отримала підтримку, дівчина вже побувала у парку, у центрі міста та біля філармонії дивилась на цвітіння сакур.
Як Катя почала писати
Коли ми тільки планували розповісти її історію, Катя скромно відповідала, що їй легше про себе написати, ніж говорити. У соцмережах вона веде невеликий блог, де описує своє життя. Там можна знайти дописи про подорожі, емоції у певні моменти та висновки, які вона зробила. Для неї це спосіб зберегти пам’ять про нові досвіди, людей і місця. Катя наголошує: блог веде насамперед для себе, хоча їй було б приємно, якби тексти підтримали тих, хто цього потребує.
Хист до письма дівчина віднайшла в собі вже дорослою. Раніше проблемою було навіть сформулювати кілька речень.
«У школі, коли на уроках української чи світової літератури давали завдання написати твір, це було ще тим викликом. Ситуація кардинально змінилаcя після однієї з поїздок на реабілітацію, де я пробула п’ять місяців. Стільки всього тоді відбулося, що я захотіла це описати. Сіла і слова самі лягли у текст. Тоді я сама здивувалася, як мені це вдалося? Потім зрозуміла: коли у житті стаються важливі події, я можу їх описати й передати ті емоції, які відчуваю».
Любить також фотографувати й ділитися з підписниками. Це більше аматорська зйомка, але щира. Ловить у кадрі пейзажі, невеликі цікаві деталі, які помічає, архітектуру.
Якось Катя мала намір зробити блог тематичним і вести його регулярно. Проте швидко вигоріла й зрозуміла, що не хоче перетворювати захоплення на професію. Це простір для неї самої та її спогадів.
«Я не чекаю вибачень»: про булінг у школі
У дитинстві Катя навчалася в загальноосвітній школі. Пригадує, у молодших класах усе було добре, однолітки ставилися до неї нормально. А от у старших класах ситуація змінилася, і то не на краще.
«Мене почали ображати. Найбільше запам’ятала одну з однокласниць, яка дізналася з інтернету про ДЦП. Вона декілька разів бігала класом і вигукувала: “децепешниця”. Тоді було дуже образливо, хотілося плакати. Зараз вона підписана на мою сторінку, стежить за сторіз, але на цьому все. Я не чекаю від неї вибачень. Мені це не потрібно». Катя додає, що дуже вболіває за те, аби у школах максимально боролися з булінгом, бо не хоче, щоб інші діти теж пережили схожий досвід чи почувалися «інакшими».
Що відбувалося з донькою під час навчання, мама дізналася тільки нещодавно і не могла у це повірити. Дівчина не наважувалася розповісти раніше, бо хотіла вберегти рідних від болю.
Вона наголошує, що така поведінка підлітків є жорстокою і завдає страждань молоді з інвалідністю. Каже, для неї ця тема надважлива, тому активно цікавиться правами людини та методами протидії булінгу.
Чи досі людям бракує такту?
Історії, які залишають неприємні сліди, ставалися з Катею й у дорослому віці. Зокрема, вона не вперше ловить на собі надто цікаві погляди незнайомців. Дійшло якось до того, що з’явилося бажання сховатися.
Ще до повномасштабної війни з батьками поїхали на відпочинок: українське море, тепле повітря. Так і хотілося ні про що не думати й насолоджуватися розігрітим піском та водою. Але роззирнулася і побачила довкола багато людей, частина з яких кидала косі погляди. Катя у той момент хотіла зачинитися у кімнаті і пробути там до кінця відпустки. Щоб не залишатися сам на сам з почуттями, написала, як їй болить, опублікувала і вирішила все ж використати поїздку для свого здоров’я на максимум.
«Це ще було у 2020. Багато тоді говорили, що хочуть в Європу, і в мене одразу виникла думка: а яка Європа, якщо ви не вмієте гідно ставитися до людей з інвалідністю? Коли дехто вже геть нахабно задивляється, реагую і прямо звертаюся, що буцімто ой як цікаво дивитися. Вони одразу відвертаються».
В Івано-Франківську Катя виїздить у місто кілька разів на тиждень. Везе зазвичай батько на власній машині. Гуляти любить у парку й на озері. Каже, тепер спостерігає, що є позитивні зміни: вже менше дивляться, можуть підійти й запитати, чи потрібна якась допомога. І все це у тактовній і чуйній формі.
Але Україні є ще куди прагнути, зазначає дівчина. За підтримки громадських організацій вона відвідала Чехію, Францію та Швейцарію. Поїздка в останню особливо вразила. Каже, що саме тут вперше побачила якісно здорове ставлення до людей з інвалідністю. Такого рівня треба прагнути й в Україні. Мова тут не тільки про взаємодію, а й про фізичну доступність: відсутність високих бордюрів, можливість потрапити у будівлі без перепон тощо.
Опорою для Каті є батьки, молодший брат та друг Вова. З ними вона проводить найбільше часу. Близькі є її підтримкою, дають мотивацію бути активною, рухатися вперед і не пасувати перед труднощами.
Кожного дня після сніданку мама робить дівчині розтяжки далі за розкладом вправи, які треба ближче до вечора вдруге повторювати. Коли є нагода, йдуть гуляти з Вовою, говорити й насолоджуватися погодою.
Підтримувати й навіть покращувати стан здоров’я Каті допомагає реабілітація, але такі можливості дорогі й вже не так часті для неї. Від держави має змогу їздити раз на рік.
Але ці виклики її не лякають. На завершення наголошує, що її маленька місія — показувати іншим, що всупереч викликам, потрібно жити позитивно, радіти кожному моменту.
Авторка: Тетяна Пігурська
Цей матеріал створено за фінансової підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини (GFFO), CBM та Європейського форуму з питань осіб з інвалідністю. Погляди, висловлені в цьому матеріалі, належать їхнім авторам і не обов’язково відображають позицію фінансових партнерів або Європейського форуму з питань інвалідності.